Вуличне насильство та його причини

Серед білого дня якийсь пішохід раптово вдарив кулаком в обличчя монахиню. Коли вона зрозуміла, що цей чоловік психічно неврівноважений, то була змушена захищати своє життя. За подіями спостерігала група молоді. Сестра щосили кричала, просячи про допомогу. Проте ніхто їй не допоміг. Врешті вона добігла до церкви, сподіваючись, що там служиться Св. Літургія. Та, окрім одної старенької жінки, у церкві нікого не було. І там нападник нарешті сильно побив сестру. Якщо б несподівано до церкви не навідався священик, який мав досвід занять боротьбою, та вмить не повалив цього чоловіка на землю, сестру, певно, просто замордували б. Згодом упродовж кількох тижнів монахиня бачила у снах до болю жахливу сцену, коли вона просила про допомогу, але ніхто не заступився і не оборонив. Чоловік, що її переслідував, перед тим уже згвалтував чотирьох сестер. Як бачимо, насильники можуть сьогодні серед білого дня чинити брутальні дії навіть в громадських місцях. І немає надії, що перехожі стануть на шляху насилля. Насторожує й те, що характерною стає байдужість суспільства до обов'язку захистити іншого. Таким чином визріває сприятливий клімат для процвітання вуличного насильства.

Коли запитаємо про причини, чому молоді люди стають насильниками, то побачимо, що здебільшого коріння міститься у їхньому власному досвіді застосування сили. Хоч молоді насильники в дитинстві здебільшого самі не зазнавали фізичного насильства, проте зіткнулися з душевною жорстокістю. Батьки не знаходили для них часу, не вміли зав'язати контакт, щоб визнати їх особливість та неповторність, а діти не могли покластися на батьків. Рідні не сприймали серйозно їхніх потреб та найпотаємніших почуттів і жили своїми клопотами. Коли дитині не приділяють уваги, вона починає щось ламати, аби нарешті нею поцікавились. Сила — це часто крик душі, це потреба уваги: «Що ще маю поламати, щоб ви нарешті мною зацікавились?» Коли дітей ранять, насміхаються з них, тоді їм не залишається іншого виходу, як свої біди виливати в насильство.

Хто застосовує силу щодо інших осіб чи, навіть, речей, одночасно жорстоко поводиться зі самими собою. Коли я б'ю іншу людину, то завжди розбиваю щось і в собі самому, топчу цим і власну самоповагу. Коли брутально поводжуся з речами, я також брутально поведуся і зі собою. Люди, у яких відмерли почуття, втрачають зв'язок зі собою самими, а також з речами і подіями. Вони не відчувають самих себе, не знаходять жодного почуття до речей. Наш старенький столяр при монастирі одного разу прийшов до мене зі сльозами на очах, тому що учні розтрощили двері, які він виготовив з почуттям великої любові. Він не міг зрозуміти, як можна так повестися з дощинами. Дерево в його уяві було чимось живим. Воно розмовляло, оповідаючи про долю дерев. Воно зверталося до людей. Учні, звичайно ж, не мали злого наміру. Вони повелися брутально тому, що не мали ніякого відношення до цих дощин, а передусім й до людей, які вклали свою душу, виготовляючи двері. Деякі психологи вважають, «що агре­сивні почуття мусять розвиватися подібно до пари в казані — нагромаджуватися там і згодом знайти вихід», що людина мусить вчитися викидати назовні свою агресію, як це буває, коли, наприклад, рубаємо дрова, граємо у футбол або дивимося кримінальний фільм. Однак досвід показує, що ця теорія не є цілком вірною. Так, люди, котрих спонукають сваритися з керівництвом, згодом стають ще агресивнішими. Очевидно, сварка підігріває лють, і ми ще глибше занурюємося в неї. Така фізична реакція на агресію, як, наприклад, їзда на велосипеді, дійсно може заспокоювати, але такі громадські агресивні ритуали, як футбол, бокс чи подібні, навпаки, мало допомагають нейтралізувати схильність до агресії. Вони ще більше розігрівають її.

Навряд чи можна перешкодити агресії і через покарання. Покарання здатне викликати власне протилежний ефект, а саме швидше зміцнити, ніж послабити схильність до насильства. Особливо, якщо покарання є також наслідком насильства. Багато психологічних досліджень доводять, що найшвидше доб'ємося розвитку неагресивної поведінки в дитини власною виховною поведінкою, яка базується на любові та приязні.

Щоб зупинити насилля в нашому супільстві, слід передусім не використовувати його у вихованні. Кожна дитина неповторна, єдина у своєму роді і бажає, щоб її прийняли і любили такою. Кожна дитина потребує дбайливої опіки від батьків, досвіду беззастережного оправдання власного буття. Вона мусить бачити, що рідні можуть зарадити собі у своїх проблемах, поводяться добре, і що вони не карають дитину, як слабшу істоту, навіть, якщо переживають розчарування у власному житті.

За метеріалами книги
А. Грюна «Любити себе»

   Зміст розділу      || Обговорити на форумі||  На головну