Подивитись відеофільм

Бряцкнув ключ у замку і масивні ковані двері плавно прочинились. Група молодих людей з Братства Почаївської ікони Божої Матері поволі опускалась вузькими мурованими східцями додолу. Знову зарипів засув замка - двері зачинились, і ми опинились у підземеллі. Зверху знаходились масивні перекриття однієї з найбільших і найтаємничіших культових споруд старовинного Львова - костелу св. Петра і Павла ордену єзуїтів. Овіяні легендарними історіями старовинні муровані стіни, у деяких місцях товщиною до чотирьох метрів, з неохотою ділились баченим на своєму віці. Ось там – видно слід руки майстра, що випадково торкнувся до ще не засохлого розчину, тут, у пройомі, – отвори від гратів, що опускались, закриваючи прохід. У підземаллях костелу в давнину знаходився некрополь, де єзуїти ховали померлих. З часом, певно в результаті чергової зміни церковної чи світської влади, тіла прибрали, лише масивний кам'яний сарковаг ХVIII ст., один із двох наявних у Львові, до сих пір покоїться тут. Його трохи надбите 600-кілограмове віко свідчить про, можливо й невдалу, спробу пограбування.

Ще на початку свого перебування у Львові єзуїти активно займались просвітницькою діяльністю, згідно з основними приписами статуту ордену. Колишня єзуїтська колегія, яка прилягає з північного боку до костелу уже у 1661 році була навчальним закладом університетського рівня. Тут зокрема вчився майбутній гетьман України Богдан Хмельницький. Слід сказати, що  самі львів’яни, особливо студентська молодь того часу, дуже негативно відносились до єзуїтів. Як зазначають у своїх працях львівські історики, траплялися напади, єзуїтів били, каменували та “чинили іншу гіршу шкоду”. Причиною такого відношення було певно те, що єзуїти вели боротьбу з вогрогами католицизму не лише ідейними методами. Так, у 1959 році в підземеллях костелу була знайдена шибениця, на яку на гаку підвішували людей та вмуровані в стіну кільця, до яких приковували ланцюгами. Шибениця довгий час експонувалась у музеї історії релігії, що знаходиться в Домініканському соборі у м. Львові.

Будучи наймогутнішим чернечим орденом не лише у Львові, єзуїти запрагли перевершити всіх міщан і вибудували у 1702 році 100-метрову дзвіницю, що стала найвищою міською спорудою. Та орден, який занадто полюбляв світську владу, австрійський уряд у  1773 році прогнав зі своєї імперії, учинивши з його вежею так, як Бог із Вавилонською.У будинку колегії нова влада розташувала керівництво краю, а костел св. Петра і Павла став гарнізонним для австрійського війська і прослужив як міжконфесійний гарнізонний храм до 1939 року. Тепер у культовій споруді, прикрашеній дуже гарними фресками, зразки яких нам зустрічались і у деяких місцях підземелля, та скульптурами ХVIII-XIX ст. розташовано книгосховище наукової бібліотеки ім. В. Стефаника.

Слід сказати, що історія сакральних споруд старого Львова оповита різними оповідями та легендами. Так розповідають, що колись, ще у ті часи, коли у костелі була тепер вивезена до Вроцлавського костелу св. Климентія чудотворна ікона Божої Матері “Розрадниця” (церковно-слов'янською - "Утішительниця") жив у Львові один чоловік, що спокусився і продав душу нечистому. З тих пір він не не знаходив собі спокою і тинявся вулицями міста. Давно уже розкаявшись, зайти до якогось храму і помолитись він не міг, бо невідома сила гнала його геть від будь-якої християнської святині. А оскільки середньовічний Львів був осередком чернечого життя (через велику кількість монахів, що траплялися на вулицях , його ще називали “Чорним містом”), чоловік постійно бігав від одного краю міста до другого. Якось проходячи таким чином повз костел єзуїтів, він відчув непереборне бажання зайти досередини. Спробував, і дійсно йому це вдалося. З великим благоговінням він підійшов до чудотворної ікони і щиро помолився. Коли вийшов з храму, то відчув, що всемилостивий Господь простив йому цей страшний гріх. Він знову став нормальною людиною.

Пов’язана з історією костелу й інша легенда, яка не має такого щасливого кінця. Мова йде про одного монаха з Бернардинського монастиря, якого, певно через якусь провину, превели до келії у підземеллях єзуїтського костелу. Чернець був дуже високоосвічченим, але тут його ніхто не шанував. Не витримавши спокуси пихатими помислами, він підписав своєю кров’ю певну угоду. Цю угоду згодом знайшла братія монастиря у його келії. Лише тоді вони згадали про дивного львів’янина, що постійно шукав зустрічі з тим ченцем. Якось, внявши настирливим проханням, його допустили… І тепер, кажуть, трапляється інколи зустріти у підземеллях привид монаха, який шукає того чоловіка, щоб повернути свою душу назад.

Роман Холонівський,
м.Львів
фото - http://www.leopolis.lviv.net